ДОРОГОЮ ПАЛОМНИКА
Сьогодні віра, християнство займають досить не однозначне місце в світі. Адже більшість молодих, сучасних та прогресивних людей скептично ставляться до Бога, вважаючи, що це казочка та міф, які нав’язують бабусі. Більшої популярності в 21 столітті набувають культи техніки та розваг. Світ повільно душевно деградує, втрачаючи цінності, які створювались та вибудовувались століттями.
Завдяки паломництву в якому мені вдалось взяти участь, я переконалась, що не все так погано із вірою, а зокрема і вірою української молоді. Не у всіх зашкарубіли душі, не зникли вічні почуття. За цей час я встигла подивитись з іншого ракурсу на людей, що присвятили своє життя Богові. Задумалась над тим наскільки сильну віру потрібно мати, щоб віддати своє життя, кожну хвилинку Всемогутньому і залишатись вірними попри все. Потрібно перебороти свої бажання, своє ego і повністю довіритись не почуттям та емоціям, а Богові. Я подумала чи змогла б так, як вони, напевно, ні. Завдяки паломництву зрозуміла, що потрібно зміцнювати свій духовний стан, так як і тіло їжею чи одягом, робити все із чистим серцем та задумом. Також хочеться додати: кожен з нас є дещо лицеміром віри, тому що коли дійсно важко ми звертаємось до Бога, а коли ж ми щасливі та здорові наша віра кудись тікає, як вода крізь решето.
Ступаючи крок за кроком і так 135 км до мети, переборювати спеку, холод, дощ, втому і не полишити своєї інтенції, донести її до храму, немов коштовний камінь, витесуючи на своєму шляху, і щиро вірити, що вона обов’язково збудиться, її почує Всемогутній, долали пліч о пліч всі негаразди на дорозі більше сотні паломників. Кожен підбадьорював, допомагав один одному. Ми стали однією сім’єю, що ділила все від сліз до посмішок, від шматка хліба до теплого светра. Доводилось ночувати в спортзалах, школах, садочках, проміняти весь комфорт теплого м’якого ліжка на спальний мішок та каремат, заради свого прохання.
Люди різного віку вирішили випробувати свої сили та віру, ставши паломниками віком від 5 до 65 років. Найстарший серед паломників(чоловік років 65) здивував всіх своєю стійкістю, витривалістю та вірою. У його сизих водяних очах світився незгасаючий вогник життя. Він підбадьорював молодших, тих які хотіли здатись на пів дорозі, посміхався щирою, широкою посмішкою і йшов вперед до мети. Наймолодший хлопчик (5 років) мав свого вірного компаньйона сірого кролика. Він не розлучався ні на хвилину із своїм м’яким другом. Однією крихітною ручкою тримався за маму, а іншою міцно обхопив кудлатого зайчика. Паломництво настільки сильно вплинуло на хлопчика, що навіть на горщику він наспівував пісень паломників.
Знаєте, що було ще досить неймовірним та приємним, що підтвердило дружелюбність і згуртованість паломників. Із нами йшла дівчинка(12 років) по дорозі вона захворіла, її стан різко погіршився, не було жодного, хто б залишився байдужим. Кожен намагався, хоч якось підбадьорити її та маму, пам’ятали за неї у своїх молитвах та додали прохання про її швидке видужання до своїх інтенцій. Вона швидко видужала, хоча вже дома так і не дійшовши до кінця.
Крім своїх інтенцій ми несли прохання і інших, тих котрі просили про молитву. Багато різних людей ми зустрічали по дорозі вони махали, посміхались та плакали. Часто бачили як солоні сльози виступали на очах старших жінок та чоловіків. Вони спостерігали за нами і з якоюсь надією та гордістю дивились на юних паломників.
За плечами більше сотні кілометрів, широкі, викохані сонячним промінням поля, важкі спекотні дні(+41), звивисті дороги, що тягнулись десь за горизонт… Вони перетворились на спогади, що змінили мій світогляд, ставлення до життя, яке є одним довгим паломництвом до того одного заповітного небесного храму.
Крім духовного збагачення могли насолодитись та пізнати історичну та природню красу рідної країни. Із кожним днем перед нами повставали нове місто, нова природа. Горби змінювались на долини, поля на ліси. Україна показувала свою повноту та багатогранність.
Барвиста, вбрана в літні шати природа буяла цвітом та зеленню. Науковці стверджують, що на Західній Україні немає морів, а як же безкраї поля, які є теж своєрідними «морями» заходу. Вітер прибиває до дороги хвилі повні пшениці, безупинно жене їх в спини, розвіває ніжні пелюстки червоних маків, ніжно цілує в щічки тендітні волошки та куйовдить золотисті шевелюри звіробою.
Також нам вдалось доторкнутись до історії. Галицький замок суворо розмістився на пагорбі. Його стіни скучили за своїми чисельними власниками. Він тихо згадував ті часи коли за його стінами ховались воїни, пускали стріли турки, шаруділи плаття княгинь та кружляли в танку панночки… Та цілих 2 століття цитадель бовваніла над містом, адже після останнього розгрому частини замку використали для відновлення Галича, а самий замок тихо чекав на своїх меценатів. На початку 21 століття розпочалась реконструкція замку, яка триває й до сьогодні. Крім історичних будівель перед нами поставали різноманітні костели, церкви, фундаменти, яких закладалися ще тисячі років назад. Неповторна архітектура доби бароко, класицизму та романтизму вигравала різними формами, показуючи всю незліченність і багатство Українського архітектурного мистецтва та історії.
Отож, паломництво примусило кожного учасника подивитись по іншому на світ, на життя та на самого себе. Завдяки йому змогли відчути, як важко жити на жорстокій планеті і залишатись істинним християнином. Паломництво зміцнило віру, довело, що тільки всі разом та із Божою допомогою ми можемо досягти мети, дійти до неї, хоч і втративши велику кількість сил та праці.
Я б рекомендувала та агітувала кожного спробувати себе в ролі паломника. Емоції, які ви переживете під час паломництва, те духовне піднесення словами не передати. І я вам обіцяю, що коли ви спробуєте взяти участь в одному із паломництв, ви обов’язково захочете повторити свою дорогу до святих місць знову і знову. Адже зміцнити свою віру нікому не помішає, особливо сьогодні, коли християнство, що виборювалось віками починає занепадати.
Євгенія Палійчук
