Дорогі брати і сестри, доброго ранку!

Дякую за Ваш теплий прийом і дякую Генеральному Настоятелю за вступне слово до нашої зустрічі.

​

Я вітаю вас і разом з Вами дякую Господу за чотириста років Вашої харизми. Святий Вікентій створив імпульс милосердя, який тривав століттями: імпульс, що вийшов з його серця. З цієї причини сьогодні у нас є реліквія: серце Св. Вікентія. Сьогодні я хотів би закликати Вас продовжувати цю подорож, запропонувавши три простих слова, які, на мою думку, мають величезне значення для Вікентійського духу, а також для християнського життя в цілому: молитися, приймати, виходити.

Молитися

Адорувати . Є численні запрошення від  Святого Вікентія розвивати внутрішнє життя та віддаватися молитві, що очищає та відчиняє серце. Молитва для нього надзвичайно важлива. Це щоденний компас, це ніби підручник життя, це – писав він – «велика книга проповідника»: тільки молитва притягує любов Божу, щоб вилити її світу; тільки молитва, торкається сердець людей, проголошуючи Євангеліє (див. Лист до А. Дуранд, 1658). Для Святого Вікентія молитва не є лише обов’язком, ані, тим більше, набором формулювань. Молитва означає зупинитися перед Богом, аби побути з ним, щоб просто присвятитися Йому одному. І цією найчистішою молитвою, що створює простір для Господа та Його прослави, є ніщо інше, як адорація.

​

Вистачить її відкрити, як адорація стає невід’ємною, оскільки є чистою близькістю з Господом, що приносить мир та радість та визволяє від життєвих тривог. Тому, хто знаходиться під особливим тиском, Святий Вікентій також радив молитися «без напруги, звертаючись до Бога з простими поглядами, не намагаючись забезпечити його присутність чуттєвими зусиллями, але відмовитися від себе заради Нього» (Лист до Дж. Песнелле, 1659).

​

Отож, адорація означає стати перед Господом з пошаною, спокоєм та в тиші, віддаючи Йому першість, з довірою вручаючись Йому. Далі просити, щоб Його Дух зійшов на нас і дозволити, щоб наші справи підносилися до Нього. Так що також нужденні люди, невідкладні проблеми, важкі та складні ситуації підпадають під адорацію, тому Св. Вікентій просив молитися Богу. Навіть щодо причин, які вони намагаються зрозуміти і прийняти (див. Лист до Ф. Гета, 1659). Ті хто молиться, хто навідується до живого джерела любові, не може, так би мовити, не «заразитися». І тоді він починає поводитися з іншими так, як Господь чинить із ним: стає милосерднішим, більш розуміючим, доступнішим, долає власну закам’янілість та відкривається на інших.

Приймати

Таким чином ми переходимо до другого слова: приймати . Коли чуємо це слово, ми відразу думаємо про щось, що потрібно робити. Але в дійсності, приймати є глибшою схильністю: це вимагає не лише зробити місце для когось, але бути гостинними, готовими, навченими жертвуватися іншим. Як Бог для нас, так і ми для інших. Приймати означає переглянути своє «я», випрямити спосіб мислення, зрозуміти, що життя не є моєю приватною власністю і що час не належить мені. Це повільне віддалення від всього того, що є моїм: від мого часу, від мого відпочинку, від власних прав, програм та розпорядків. Той, хто приймає, відрікається від «я» та впускає у своє життя поняття «ти» та «ми».

​

Гостинний християнин є істинним мужем чи жінкою Церкви, тому що Церква є матір’ю, а мати приймає життя та супроводжує його. Й подібно до того, як дитина схожа на матір, так і християнин носить риси Церкви. Тоді він є справді вірним сином Церкви, який є гостинним, творить згоду та великодушно сіє мир навіть і тоді, коли не отримує взаємності. Святий Вікентій допомагає нам посилити цю еклезіальну «ДНК» прийняття, доступності, єдності, бо в нашому житті «усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка разом із усякою злобою» взяті від нас ( Еф 4:31).

Виходити

Останнє слово – це виходити . Любов є динамічною та виходить назовні. Той, хто любить, не сидить у м’якому кріслі, очікуючи приходу кращого світу, але з ентузіазмом та простотою підводиться й виходить. Св. Вікентій влучно сказав: «Нашим покликанням є йти не на парафію й не лише в дієцезію, але виходити на всю землю. Для чого? Для того, щоб запалювати серця людей, чинячи те, що чинив Божий Син, Який прийшов для того, щоб вкинути вогонь у світ, аби запалити його Своєю любов’ю» (Конференція 30 травня, 1659). Це покликання завжди дійсне для всіх. Перед кожним із нас воно ставить запитання: Чи я виходжу назустріч іншим, як цього бажає Господь? Чи несу, туди, куди йду, оте полум’я милосердної любові, чи залишаюся замкненим, гріючись біля свого каміну?

​

Дорогі брати і сестри, дякую за те, що ходите вулицями світу, як Святий Вікентій попрохав би вас сьогодні. Бажаю вам не зупинятися, але й надалі черпати кожного дня з адорації Божу любов та поширювати її у світі через позитивну інфекцію любові, готовності та згоди. Благословляю вас та хворих, яких ви зустрічаєте. І я прошу вас про милість, будь ласка, не забувайте молитися за мене.

​

14 жовтня 2017 р.

Папа Франциск